Горінчівська територіальна громада
Закарпатська область, Хустський район
gov.ua місцеве самоврядування України
  Пошук

Історична довідка

Горінчівська територіальна громада утворена відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 13 травня 2020 р. № 572-р «Про затвердження перспективного плану формування територій громад Закарпатської області» внаслідок об'єднання чотирьох сільських рад: Горінчівської (села Горінчово, Ділок, Кутлаш, Посіч, Сюрюк), Березівської (села Березово, Ґонцош, Ряпідь), Монастирецької (Монастирець, Медвежий, Облаз, Поточок, Тополин) та Нижньобистрівської (села Нижній Бистрий, Противень, Широке).

Населення громади становить 12,8 тис. осіб.

Горінчівська громада розташована в долині швидкоплинної річки Ріка, оповита, майже з усіх сторін горами. Кожен населений пункт громади має свою неймовірну історію.

Згідно з адміністративно-територіальним устроєм України територія громади входить до складу Хустського району Закарпатської області. Відстань від адміністративного центру територіальної громади до районного центру міста Хуста – 16 км, до обласного центру міста Ужгорода – 120 км.

Горінчово. Село Горінчово – є адміністративним центром територіальної громади. Вперше село згадується в письмових джерелах 1350 року під назвою «Зелеумезеу». 1403 року вперше вживається назва «Гарінча», 1460 – «Герінче», 1555 – «Геренчі», яке й закріпилося в угорській офіційній версії до наших днів. Назва ця в перекладі на українську означає поле, поросле зіллям. Околиці Горінчова були передані угорським королем Лайошем І у володіння робини Білкеї. Жителі Горінчова брали участь у селянській війні 1514 року й у визвольній війні угорського народу 1703 – 1711 років.

1813 року у Горінчові було зведено Михайлівську греко-католицьку церкву. Церква була оздоблена багатим та вишуканим різьбленням.

У 1910 році в тогочасних джерелах Горінчово згадується як «селище» Хустського округу. Воно мало свою символіку – печатку з зображенням селянина з палицею, що йде ліворуч, та дерева. 23 жовтня 1944 року село окупували сталінські війська. У період Радянського Союзу на території Горінчова містилась центральна садиба колгоспу «Більшовик».

Багато цікавих тверджень про Горінчово знаходимо  в сюжетах казок народного митця Андрія Калина (нині, на жаль покійного). При житті Андрій Калин часто виступав перед молоддю, прилучаючи її до творчості. Тому із Горінчова вийшло чимало талановитих людей. Вивчення казкового репертуару одного села дозволяє з'ясувати ряд важливих питань, а саме, як передаються казкові сюжети від покоління до покоління.

У Горінчові майже кожна людина знає одну-дві казки. зібрані тексти казкового епосу Закарпаття дають можливість простежити зв'язки закарпатської казки із загальноукраїнською і російською, з фольклором західних слов'ян. Від Андрія Калина записано 120 сюжетів, Юрія Ревтя – 40, Юлія Тегзи-Парадюка – 30, Хоми Плешинця – 35.

Серед казкарів ХХ століття – люди різних професій і різного життєвого досвіду. Горінчівський казкар Дмитро Петрик у 1914 році, під час наступу російських військ на Львів, потрапив у полон і 5 років працював у Омській губернії, де захопився оповідями сибірських казкарів, від яких перейняв кілька рідкісних сюжетів.

Про горінчівських казкарів знята кольорова короткометражна стрічка «Казки одного села». Головними дійовими особами в ній виступили коваль-казкар Юрій Митрович та молодий казкар Едік Попович.

Хто цікавиться незвичайною творчістю казкарів, може познайомитися у рукописному альманасі «Творчість юних казкарів» у краєзнавчому музеї «Берегиня». Музей займає чотири кімнати загальною площею 52 м². В музеї знаходяться експонати старожитностей: кімната казки; світлиця (оформлено інтер'єр стародавньої хати); кімната бойової Слави (стенди, альбоми, розгортки, ордени та медалі).

Монастирець. Вперше Монастирець згадується в документах XVIII ст., а саме 1713 року. Першими жителями села були Боні, Дідичі та Лемаки, які, рятуючись від рабовласників, знайшли притулок у горах Монастирця. Основним заняттям населення в минулому було землеробство і скотарство. Пізніше жителі села займались рубкою лісу. У 1918 році у Шаньовому угорським графом була побудована фабрика по переробці деревини. У 1928 році граф Кіш-Татор, якому належали лісові угіддя Шаньова та Медвежого, побудував вузькоколійну залізну дорогу з Хуста до Шаньова, по якій вивозили деревину до лісопильного заводу міста Хуст.

На території села було декілька водяних млинів, до яких селяни приносили зерно на помол. Дороги до села Горінчово через річку Ріка не було. Селяни переходили спочатку річку по жердинах, потім при мадярах був побудований міст на дубових сваях. Пізніше одним із видів сполучення між селами була «чайка». Перевізниками на човні були Куричка та Дулкай. У 70-х роках ХХ ст. був побудований міст на тросах по якому могли проїжджати легкові автомобілі. У 1978 році на загальних зборах селян було прийнято рішення про модернізацію моста. І тільки в кінці 80-х років було побудовано новий сучасний міст через Ріку, який функціонує і зараз.

15 березня 1939 року Монастирець був окупований військами фашистської Угорщини. Владою Хорті заборонялися всілякі сходки, навчання рідною мовою, друкування книг, застосовувалися фізичні міри покарання. Було заборонено комуністичну партію. Тридцять чоловік села емігрували в Радянський Союз.

З приходом радянської влади Монастирець одержує самостійність. 1945 року в селі був утворений народний комітет. До 1947 року Монастирець був присілком села Горінчово. Першим головою сільської ради був обраний Купина Василь Юрійович.

За роки радянської влади село по новому перебудувалось. Вздовж центральної дороги замість солом'яних хат побудувалися великі красиві будинки. У 1960 році почалася електрифікація села, до 80-х років підключено присілки Медвежий, Тополин, Облаз. У 70-х роках було проведено розширення центральної дороги, яка була викладена бруківкою. І аж у 80-х роках була побудована асфальтна дорога.

У 2004 році побудована каплиця на честь преподобного Іова Почаївського. Вона зведена над цілющим джерелом при в'їзді до села. За народними переказами, на горі, біля підніжжя якої збудована каплиця, в давнину знаходився чоловічий монастир, згодом зруйнований татарами. У ньому і подвизався преподобний Іов. І тому новозбудовану святиню назвали в його на честь.

На території села також знаходиться Покровська церква, зведена в 1901 році, цінністю якої є іконостас та ікони Ісуса Христа та Пресвятої Діви Марії.

У 1992 році в селі створено краєзнавчий музей «Пам'яті вдячні нащадки», експозиції якого поділені за категоріями «Предмети побуту», «Знаряддя праці», «Стародавні гроші та монети», «Одяг та взуття ХІХ ст.» та інші. У 2008 році присвоєно звання «Зразковий».

Березово. Існують дві версії походження села. Перша полягає в тому, що воно засноване першим жителем села, якого було звати Березнай. Саме на його честь і назвали село. Друга розповідає, що на території села росла велика кількість беріз і від того воно отримало цю назву.

Історія села Березова сягає глибокої давнини. За народним переказом Березово було засноване близько ІХ ст. на місці теперішнього населеного пункту (присілку) – Ряпідь. До нападу татар в 1241 році село так і називалось – Ряпідь. Хатини були побудовані з дерева і покриті соломою.

У час після татаро-монгольської навали мешканці села порозбігалися по лісах. Після відходу татар, вони повернулись з лісів, побудували собі нове село на місці теперішнього присілка Кузій, і його назвали по прізвищу свого найстарішого жителя – Березнай. Але село було знесено льодяно-водяною стихією приблизно у XIV столітті. Люди, яким вдалося спастись, побудували своє село по обох боках річки Ріка на горбках.

Вперше село згадується у писемних джерелах 1415 року. Це було невеличке поселення на території Ряпідь. Воно з угорської означало Березівське поле. У цьому році воно разом із сусідніми селами підпорядковується князям із Руського поля. Історія села оповита різними легендами. Великою загадкою покрита гора Клива.  Вона була однією з перших гір Карпат, можливо ще в дакійські часи і мала назву Кліва або Клева. Люди розповідають, що в глибині гори знаходиться пивниця, у якій зберігається золото. Кажуть, що давно на території села жили опришки. Вони грабували панів, а золото сипали у ту пивницю, про яку донедавна ніхто не знав. Говорять, що золото залишилося і до сьогоднішнього часу, але у пивниці, нібито, живе нечиста сила, і хто хоче його взяти, той повинен відрізати голову якійсь тварині і кинути у ту печеру, а вже потім заходити самому. Інший переказ пов’язує заснування села з Драгівським монастирем (Драгово – сусіднє село, яке розділяє гора Клива). Ким і коли був заснований цей монастир – невідомо. Про нього зберігся лише переказ: «Зробили його ченці в глибокій зворині, втікаючи від турків і татар. Але до Драгова прийшов пан землевласник званий Лошваї. Це був лихий мадярський пан. Коли хтось входив до його хати, він відразу хапав у руки зброю. Він завжди говорив, що має усього в достатній кількості, лише землі йому мало. Лошваї вирішив забрати від ченців звора. Казав, що ніби люди, йдучи в монастир, топчуть траву на його луках. Після одної неділі, в понеділок, він зібрав своїх слуг, вигнав ченців з монастиря, а монастир зруйнував. Але не довго радів землі – третього дня помер. Під великою Кливою у зворі ще й тепер стоїть камінь, де була монастирська церковця».

Тяжкий слід залишила і Перша світова війна. Чоловіків забрали в угорську армію. Сім'ї залишились без годувальників, голодували. Після війни лишилось понад 40 вдів і багато сиріт. Тільки в одній сім'ї Тегзи Івана (Болобана) залишилось 6 сиріт, які виживали в родичів с.Горінчево та Березова.

Після розпаду Австро-Угорщини, румунські війська в кінці 1918 р. окупували село. Їх панування в селі продовжувалось до кінця 1919 року. Румуни знущалися з місцевого населення. Грабували людей, забирали від них м'ясо, бринзу, молоко, а хто відмовлявся, тому давали 25 палок.

Після закінчення Першої світової війни, коли повертались з фронту солдати, почалася революційна агітація в селі. Трудящі підтримали цю агітацію, метою яких було з'єднати всіх русинів-українців до Соборної України. Селяни послали свою делегацію в Хуст на з’їзд (21 січня 1919р.). делегатом з'їзду від села Березова був Пап Василь («комісар»).

Однак не судилося впровадити в життя прийняте рішення про злуку. І вже в квітні 1919 року Закарпаття, в тому числі й Березово, окупували війська Чехословаччини. Кількість населення на той час складало 2163 чоловік.

У 1923 році всього в селі населення було 2148 чоловік, чоловіків 1082, а жінок – 1102. Була одна греко-католицька церква, одна приватна православна, дві синагоги (за річкою і там, де зараз будинок культури). Фара була недобудована. Були три школи: дві приватні, одна державна. Дітей було 240, школу відвідувало 80%. В чеській приватній школі навчались діти євреїв і урядовців. Селяни в 20-30-х роках жили дуже бідно. Більшість землі належала поміщику Кравсу, церкві, попові і окремим селянам. Робітники не мали роботи.У зв’язку з економічною кризою багато селян виїздили за кордон (Америку, Канаду, Аргентину, Бельгію, Чехію). Виїжджаючи, вони продавали свої землі. Їх скуповували євреї. Внаслідок цього вони ставали найбагатшими людьми в селі. Для своєї праці вони наймали сільських дітей, яким погано платили. Таким був Дувуд (на місці його хати збудована школа на присілку Кузій), Зісьо Струльо. Вони мали свої млини, магазини, навіть свої школи.

В 1935 році в селі збудовано двоповерховий будинок (тепер там приміщення сільської ради) за кошти, які вилучали від продажу лісу в Коритищах. Головою села тоді був – Василь Тегза-Болобанчук, а нотарем – Фізер Іван. 10 березня 1938 року в село Березово приїжджає працювати священиком о.Теодор Ромжа. Він дістає від єпископа призначення на обслуговування вірників сіл Нижній Бистрий та Березово. Тут і розпочалася його душпастирська діяльність. Його дуже любили і поважали парафіяни. 22 вересня 1938 року молодий священик покидає Березово і йде до війська.

15 березня 1939 року село було окуповане фашистською Угорщиною. Під час неї окупанти виганяли на важкі роботи в Німеччину комуністів і передових людей, забирали в табори. Обкладали народ чисельними податками. Сім'ї, з яких чоловіків було забрано в фашистську армію, не отримували жодної допомоги. Окупанти призначили нового нотаря – Шимона, заступником секретаря – Токача та жандарма. Під час їхньої окупації почалося будівництво асфальтної дороги. У ньому брали участь самі жителі села. Також планувалося будівництво залізниці, залишки якої можна знайти у селі. Почалися масові арешти. З села Березова особливою нарадою НКВС СРСР було засуджено 25 чоловік.

У роки Другої світової війни було репресовано євреїв. Справжнє переслідування єврейського населення розпочалося весною 1944 року. Було надіслано в село інструкцію про відправлення єврейського населення в концтабори.

Нижній Бистрий. По розповідях старожилів назва села «Нижній Бистрий» походить від того, що воно розташоване між і на крутих схилах гір-бистрин. А «Нижній Бистрий» тому, що вверх по ріці через 45 км розташоване село Верхній Бистрий.

За свідченням відомого вченого дослідника карпатського краю ХVIII ст. К.М.Бескида перші поселенці майбутнього Нижнього Бистрого були, в основному, переселенцями із Польщі, як тоді називалася нинішня Галичина – тобто із-за Торунського перевалу, які наймалися обробляти землю нямешам (газдам) с.Березова – Тегзам. За їхню поденну роботу нямеші Тегзи наділяли кметям (батракам) вверх від Березова по ріці місце для поселення, яке вони мусили попередньо звільнити від густолісся, освоювати і обробляти.

У 1848 році березівські нямеші Тегзи відпустили своїм кметям територію остаточно, яка нині і є володінням Нижнього Бистрого. Свідченням К.М.Бескида про те, першопоселенці села були кметями Тегзів із Березова підтверджують перекази, записані із вуст Росохи П.С. про вівчаря Росоху Гриця (Буртина), який 120-160 років тому доглядав березівські отари овець, аж на Валатичері.

Уже у XVIII ст. та на початку ХІХ ст. бистряни мали у власному користуванні наділи косовиці на схилах гір, по 0,05 гольда ораниці і суспільне пасовище, окрім полонин, а вся інша земля у низинах ріки належала державі та Березівській церкві.

На початку ХХ ст. жителі Нижнього Бистрого почали займатися сільським господарством, дехто почав займатися торгівлею. Свідчення перших заворушень бистрян сягають 1948-1949 рр. коли у революційних подіях в Угорщині прийняло участь троє жителів села: М.І.Вовчок, М.Ю.Вовчок та М.М.Мандзюк.

Ведучи боротьбу за покращення  свого соціального становища та за своє соціальне визволення, жителі Нижнього Бистрого, які працювали на тартаку в с.Широке, неодноразово страйкували проти свавілля та утисків з боку власника – німця Кравса, посилали своїх делегатів до Хустської окружної управи із вимогами покращити своє нужденне становище, а коли в Угорщині у лютому 1919 року було проголошено радянську владу, жителі села радо вітали цю подію червоним прапором. Але вкінці квітня 1919 року село було окуповане війська Румунії. У селі було облаштовано румунський жандармський пост, який проіснував до липня 1922 року.

Під час Другої світової війни багато людей було мобілізовано до лав визволителів. Впродовж окупації Карпатської України і Нижнього Бистрого діяв радянський партизанський загін, керований М.Володіним, бійцями якого були бистряни М.Дума, І.Куриця та І.Росоха. 25 жовтня 1944 року у Нижньому Бистрому була встановлена народна влада, головою села бистряни обрали свого односельця М.Ю.Федака. В 1948 році розпочалася колективізація господарств та приватних земельних угідь. Ініціаторами колгоспного руху були односельці П.Губаль, Д.Тегза, Ф.Цендра, М.Конар та І.Куриця, який невдовзі був обраний головою місцевого колгоспу.

Скоро в селі почала діяти семирічна школа, першими вчителями якої, крім І.І.Тегзи та Д.Ю.Росохи, стали молоді вчительки-східнячки, направлені в Н.Бистрий владою України із Полтавщини та Чернігівщини.

В 1949 році розпочалось будівництво комплексу гідроелектростанції. Спорудження Теребле-Ріцької ГЕС докорінно змінило інфраструктуру та побут жителів Н.Бистрого: у 1959 році у робітничому містечку ТР ГЕС відкрито другу в Україні школу-інтернат для дітей із малозабезпечених та неблагополучних сімей, збудовано школу І-ІІІ ступенів в центрі села, якій присвоєно ім'я відомого поета В.Ю. Вовчка, відкрито ФАПи на Кривому та с.Широке, збудовано чудову будівлю лісництва.

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь